Осіння соната та виклик Бергмана

Коли одного суботнього вечора я, втомившись від кінорозчарувань, вирішила довіритись долі і просто ввімкнула один з телеканалів, я знову повірила в побутову магію. Бо інакше ніж провидінням те, що саме того вечора показували “Осінню сонату”, назвати важко. Цю стрічку, як і творчість Інгмара Бергмана загалом, я доволі довго оминала й уникала. Я боялася типової для неокласиків важкості, пронизливої параноїдальності, тривожної подавлюючої палітри емоцій і фарб. А врешті побачила одну з найдивовижніших режисерських робіт. Глибоку, багатошарову, проникливу до болю, безмежно трансцендентну та невимовно прекрасну. Це дивовижний мистецький твір, що просто затягує тебе у такі глибини думки й майстерності, що на перегляді боїшся вдихнути повітря.

Проста форма, надзвичайно лаконічний сюжет, а в ному - проблеми такої величини й глибини, що схожі на лавину. Це всього лиш історія приїзду успішної піаністки-матері до своєї дочки, яка декілька років тому втратила сина, таємно від матері забрала до себе кволу сестру і заміжня за пастором. Історія, розказана лише діалогами й монологами, а ще більше - очима персонажів. Дивовижна проникливість крупних планів затягує тебе в глибину особистостей, а через них - відкриває нові горизонти, нові пласти. У історії декількох коротких днів, показної гостинності і відвертих бесід вкладена криза сучасної сім'ї, проблема близькості, трансформації стосунків, екзистенціальні пошуки, глибина кризи суспільної свідомості і далеко не приємних явищ, які лежать в основі всього нашого суспільства. Проблеми людей, які хоч і є однією сім'єю, по суті залишаються чужими один одному, роблять боляче, розтоптують чужі душі, навіть не думаючи про те, що саме вони роблять, навіть не замислюючись над тим, що перетинають межі, недопустимі для людини... Проблеми байдужості, людяності, та перш за все - духовної близькості, взаєморозуміння, егоїзму й жорстокості на межі злочину, глобальної та екзистенційної кризи сучасної сім'ї Бергман розкриває так тонко й пронизливо, що мов би робить зріз усього суспільного устрою, одним махом охоплює всі корені проблем сучасної сім'ї. І робить це дивовижно з технічної точки зору. Бергман ніби заколихує тебе, а потім раптово, стрімко, майже непомітно й безжально занурює тебе у таку силу емоцій, що перехоплює дихання. Ти повністю розчиняєшся в поглядах, їх силі, думках, занурюєшся, а потім він знову відпускає тебе, дає коротку передишку і нову затягує у провалля цієї жорстокої реальності, водночас не викликаючи ні відрази, ні тривоги, а лише розуміння, що тебе через мистецтво кіно зіштовхнули з глибннами Всесвіту. Тільки не далеко і холодного, а холодного і людського, внутрішнього. Того, що криється в середині кожного з нас. Це дивовижний витвір мистецтва, знятий великим майстром.

І відразу ж захотілося зрозуміти, чи була ця магія лише випадковою, чи справа лише в одному фільмі, чи Бергман - таки справді мій режисер. Який чекав, коли я доросту до його засобів і методів, відкрию дивовижну глибину його майстерності. Цього року я збираюся переглянути інші стрічки Бергмана, цього дивовижного шведського майстра, творчість якого так дивовижно доторкнулася до самого серця. І почну з “Дотику”. А далі - час покаже. сподіваюся, що серце не даремно нашіптує, що я знайшла скарб.