Моцарт у джунглях. S2. Вдвічі гірше, вдвічі краще і всеодно - геніально

Унікальний з усіх точок зору серіал, що свіжим вітерцем з розмахом торнадо промайнув минулої зими, став головною подією і початку цього лютого. Не встигли критики заслужено удостоїти його нагород, як Амазон випустив другий сезон. Перегляд якого став суцільним задоволенням. Чи гідний він першого? Так. Чи рівний йому? Ні. Вдвічі гірший. Та все одно як мінімум в стільки ж кращий за усіх конкурентів. Неймовірний продукт, який за 20 з гаком хвилин у кожній з 10 серій дарує більше задоволення, ніж увесь серіальний рік укупі.

Ну, а тепер за камінням... У першому сезоні центром Всесвіту був Родріго. Все інше проходило фоном, яскравим, барвистим та неймовірно цікавим, та саме Маестро наче сонце освітлював все навкруги. У другому Берналь на тій же висоті. Та його персонажа зробили більш "причесаним", не у прямому сенсі, більш приземленим та легшим для сприйняття середньостатистичним глядачем. Звичайним. Як і подругу Хейлі, до речі.  І ця поступка одночасно дозволила засяяти Хейлі, а з іншого - применшила атмосферність. Хоча ні. Не атмосферність, а швидше самобутність й позамежну крутість. Цей серіал - явно не для всіх. І спроба зробити його якраз для всіх протирічить самій його суті. В ньому немає нічого стандартного, сірого й буденного. Тут навіть лайки, секс та наркотики ні краплини не применшують задоволення й навіть мені не заважають. 

Оце «вдвічі гірше» зменшує його вартість, цінність, але не применшує задоволення від серіалу. Він занурює тебе у всполохи задоволення, справжнього кіноманського щастя, і нові титри з візуалізацією музики мовби ілюструють, який вир емоцій буде вибухати, резонувати в тобі. Я навіть писати про "Моцарта" без посмішки не можу. Бо це справді єдиний серіал, за переглядом якого я щасливо радію й насолоджуюся кожнісіньку секунду. Так, другий сезон гірше першого. Але він усеодно бездоганний, геніальний та свіжий. Неймовірний. Коштовний. Мій. Я боялася, що трапиться те ж, що й з більшістю вдалих продуктів. Але їм вдалося. Не перевершити себе, але й не зіпсувати усе безнадійно. А це вже видатне досягнення.