Передивившись всі стрічки, номіновані на цьогорічну премію, я так розхвилювалася, що таки вирішила дивитися церемонію в режимі live. І навіть встала о 02:00 ночі для червоної доріжки. І все було добре, тільки нудно, занадто багато повторень про расистський скандал, занадто багато троллінгу Уілла Сміта, занадто багато невиразності. Та все було ніби й нічого. Поки церемонія не закінчилася. І я не зрозуміла, що кращим у ній було неочікуване нагородження Вікандер, зворушливий Моріконе і жарт Гослінга. І неймовірні сукні Вікандер, Кейт Бланштт та Дженніфер Лоуренс. Що виявляється, хоча я й вважала «В центрі уваги» третім у моєму особистому рейтингу стрічок, перемога цього фільму мене засмутила. Коли знімають і номінують такі трансцендентальні стрічки, як «Історія Г'ю Гласса», настільки глибокі, багатошарові і невимовно мистецькі, звичайним, хоч і дуже добрим фільмам віддавати нагороди не личить. Бо та стрічка зовсім не про печінку, медведя і навіть не про виживання... Вона зачіпає такі безмежні глибини, що решта стрічок на її фоні здаються дріб'язковими. І лише два Оскари, хоч і у головних номінаціях, для такої роботи замало.. Та про Revenant я скажу окремо, усе, що наболіло. Як і про решту номінантів.
А поки резумую: коли лише дві промови зачіпають важливі теми і лише одна зворушує, всю церемонію мов заїжджену пластину спотворюють одну і ту ж тему, на головний фільм номінують «Бруклін», у «Історії Г'ю Гласса» нічого крім історії виживання не бачать навіть коли їм про коріння повторюють 4 рази за стрічку, а в блоці пам'яті навіть не згадують видатного оскароносця Ендрю Лесні, то напевно навіть недалекі люди, що ділять фільми на «добре» і «добре, бо розважає» можуть зрозуміти, що кіно йде кудись не туди. І що з ним, як і з усім нашим суспільством, щось таки відбувається.
А цьогоріч, до речі, номіновані картини, які цього й справді варті за одним винятком. Варті того, щоб їх дивилися, їх чули, у них занурювалися. Дивіться кіно, і дивіться його серцем, забувши про стереотипи і очікування, бо тільки так справжнє і можна впізнати.
А поки резумую: коли лише дві промови зачіпають важливі теми і лише одна зворушує, всю церемонію мов заїжджену пластину спотворюють одну і ту ж тему, на головний фільм номінують «Бруклін», у «Історії Г'ю Гласса» нічого крім історії виживання не бачать навіть коли їм про коріння повторюють 4 рази за стрічку, а в блоці пам'яті навіть не згадують видатного оскароносця Ендрю Лесні, то напевно навіть недалекі люди, що ділять фільми на «добре» і «добре, бо розважає» можуть зрозуміти, що кіно йде кудись не туди. І що з ним, як і з усім нашим суспільством, щось таки відбувається.
А цьогоріч, до речі, номіновані картини, які цього й справді варті за одним винятком. Варті того, щоб їх дивилися, їх чули, у них занурювалися. Дивіться кіно, і дивіться його серцем, забувши про стереотипи і очікування, бо тільки так справжнє і можна впізнати.
Коментарі
Дописати коментар